БЕЗСМЕРТНИЙ ПОДВИГ ГЕРОЇВ ТРУБЕЖА

Портрет отамана Івана Черпака. Малюнок художниці Марини Соченко, заслуженої діячки мистецтв України

Київськими Тернопілами відтепер називають у нашому народі героїчно-трагічний бій козаків Баришівської, Березанської, Бориспільської і Вороньківської сотень Переяславського полку під проводом отамана Вороньківської сотні, відважного й рішучого нащадка козацького роду Івана Черпака наприкінці січня – на початку лютого 1919 року проти московсько-більшовицьких загарбників біля залізничного мосту через річку Трубіж (ліва притока Дніпра, впадає в Канівське водосховище поблизу міста Переяслава, за часів княжої доби мала назву Трубайло) навпроти села Коржі (за часів Гетьманату належало Баришівській сотні) на Київщині. Близько трьох сотень безстрашних витязів України – молодих чоловіків і навіть юнаків – відгукнулися на заклик Директорії затримати більшовицьке військо, що бронепоїздами просувалося до Києва. У теплих броньованих вагонах до нашої столиці їхала й окупаційна адміністрація: купка засланих Владіміром Лєніним і Лейбою Троцьким різнонаціональних шахраїв-самозванців, які нахабно називали себе «рабочє-крестьянскім правітєльством савєцкой Украіни». В їхньому обозі були також сформовані з катів-україножерів репресивно-каральні органи, найголовніша опора більшовицького режиму.
То були неспокійні й драматичні часи, коли армія Української Народної Республіки під шаленим натиском червоних і білих ворогів залишала Лівобережну Україну і нависла смертельна загроза над Києвом. Уряд нововідродженої УНР – Директорія – переїжджав у напрямку прадавнього українського міста Житомир (тоді – центр Волинської губернії). Отаман Вороньківської сотні Іван Іванович Черпак отримав від уряду наказ зайняти оборону на правому березі Трубежа, щоб на кілька днів зупинити більшовицьку орду на підступах до нашої стародавньої столиці Києва, допоки з нього не евакуюються українські державні установи.
Вікопомний бій під Трубежем став символом національної відданості та самопожертви в ім’я оборони Української держави. Молоді українці козацького роду й духу ціною своїх життів на два дні зупинили просування більшовицьких поневолювачів до нашої столиці. Вони здійснили героїчний вчинок, що мав не лише стратегічне, а й політичне й ідеологічне значення. Завдяки героїзмові українських козаків війська Директорії відступили на захід, а уряд переїхав на Житомирщину. Було також зірвано брутальний намір більшовиків тріумфально в’їхати до Києва і брехливо проголосити себе, носіїв сваволі й поневолення, визволителями від Української демократичної влади, бо вона, мовляв, – «буржуазна» і не має народної підтримки.
Героїчно-трагічний бій на березі річки Трубіж був цілковито засекречений більшовицькими карально-репресивними органами, а тому й довго замовчувався радянськими ідеологами й істориками.
На березі Трубежа наприкінці січня – на початку лютого 2019 р. українські козаки вчинили не менш значущий подвиг, ніж той, який за рік перед цим здійснили 29 січня 1918 р. київські студенти й гімназисти біля залізничної станції Крути на сусідній Чернігівщині, але подвиг Крутянців було вшановано на державному рівні того ж 1918 р., коли загиблих урочисто з військовими почестями поховали на Аскольдовій могилі.

Захопивши в лютому 1919 р. стародавній Київ, московсько-більшовицькі загарбники встановили в місті криваву диктаторську владу. За півроку, поки їх не вигнали геть, окупанти накоїли багато жахливих злочинів: закатували десятки тисяч, пограбували сотні тисяч людей, понищили багато культурних та історичних цінностей, вивезли з України мільйони тон збіжжя. Московсько-більшовицькі верховоди й поневолювачі безпардонно продемонстрували всьому світові, чого насправді варті їхні брехливі гасла про мир, свободу, землю, фабрики, заводи й державне самовизначення пригноблених московською тиранією народів.

Проголосивши всупереч об’єктивним економічним законам негайний перехід до комунізму, вони скасували товарно-грошові й ринкові відносини, запровадили «прямой продобмєн». Українськими селами нишпорили «продотряди», які по-бандитськи грабували господарства мирних людей. Усіх непокірних, опонентів і незгодних більшовики проголошували ворогами народу й розстрілювали на місці або запроторювали до чекістських катівень, звідки вже ніхто й ніколи не повертався.
Володимир Кривобок, Анатолій Ковальчук

 

Всеволод Ткаченко. Світлина Дмитра Понамарчука

Всеволод Ткаченко. БАЛАДА ПРО ТРУБІЖ

То не чорна туча-хмара
З Коржів наступає –
Суне військо більшовицьке
Без кінця і краю.
Щоб відбити загарбників
Пішло аж три сотні
Вільнолюбних добровольців
Крізь сніги холодні.

Приспів:

Козаки біля Трубайла
Спинились охочі
І рубіж там зайняли
До темної ночі.
Ой Трубіже, Трубіженьку,
Стань їм в оборону,
Бо проллється кров козача
По твоєму лону.

Піднялись вони на захист
Рідної землиці
На підступах до Києва,
Нашої столиці.
Хоч і в люту холоднечу
Січуть скоростріли –
Не здаються диким ордам
Наші Термопіли.

Приспів:

Мужніх наших козаченьків
Пішло аж три сотні,
Попри обмаль тої зброї
Та нетрі болотні.
Ой Трубіже, Трубіженьку,
Стань їм в оборону,
Бо проллється кров козача
По твоєму лону.

Мужня сотня Вороньківська
Черпака Івана
Боролася з ворогами
До самого рана.
Разом з нею бориспільські,
Березанські й баришівські хлопці
Підвелися і в атаку
Рвонули з окопців.

Приспів:

Та були нерівні сили,
Ще й били гармати –
Змусив ворог патріотів
Назад відступати.
Ой Трубіже, Трубіженьку,
Стань їм в оборону,
Бо вже ллється кров козача
По твоєму лону.

Славних наших козаченьків
Загинуло триста,
Бо така вже їхня доля,
Трагічна й пречиста.
Трупи витязів полеглих
За нашу Свободу
Бузувіри поскидали
В крижаную воду.

Приспів:

Не вернуться вже додому
Козаки безвусі,
Не озвуться до синочків
Родичі й матусі.
Ой Трубіже, Трубіженьку,
Невигойна рана.
Полягли Герої наші
За Вкраїну-Неньку.

Дмитро Понамарчук

Отправить ответ

avatar
  Подписаться  
Уведомление о