ЛЬВІВСЬКІ ВШАНУВАННЯ ВЯЧЕСЛАВА ЧОРНОВОЛА

Останнього тижня 2017 року Львів вітав із 80-літтям свого
українського Ґанді, реформатора, «зеківського генерала», провісника та
утверджувача Незалежности Вячеслава Чорновола.
Символічні локації – музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» та
Франковий університет – зібрали в колі пошанування тих, які мали що сказати,
та тих, які хотіли почути про провісника Незалежности.
Серед тих, кому було що сказати – Ярослав Кендзьор. Близький
побратим, з яким Чорновіл рубав іржаві ґрати режиму, згадав про часи
студентства – точку кипіння максималізму. Знаково, приїхавши із Вільхівців у
столицю на навчання, молодий юнак Вячеслав був вражений
російськомовністю Києва. Будь-який інший студент того часу, очевидно,
вростав у сіру зросійщену масу. Але першокурсник філфаку КДУ ім. Тараса
Шевченка часів хрущовської відлиги заходився формувати навколо себе
середовище, «зваблювати» чіткою позицією.
Було згадано те, що саме інформаційний багаж з історії став для
Чорновола платформою для подальшої діяльности. Так, саме платформою, яку
сучасне студентство позбавляє Міністерство освіти, скасувавши на 1-му курсі
обов’язковість вивчення історії України. Пан Кендзьор наголосив, що
феноменальна здатність максимально точно аналізувати події, прогнозувати –
це те, чим не володів жоден політик.
Заглибленість в історичне минуле, опертя на витоки породили унікальне
гроно, плеяду шістдесятників, але з-поміж пульсарів прогресивної молоді
«викристалізувався» саме Чорновіл. Ярослав Кендзьор намагався словесно
ілюструвати унікальність Вячеслава Чорновола: «…Коли з кулуарів чи з
трибуни Верховної Ради хтось із комуністів «випльовував» гидоту на адресу
України, її символів, Вячеслав зривався з місця і через мить був на трибуні. Він
дивовижно проголошував експромт – відповідь, наповнену фактами історії.
Його логіка розмірковувань і майстерна подача – блискавично
нейтралізовували. Це не на жарт обурює, коли політики сьогочасся не можуть
виступити без ганебних шпаргалок, попередньо написаних кимось, які спершу
заучують, а потім іще й кілька разів перечитують, щоби не заїкатися. Отож,
тепер розуміємо, що таке авторитет політики».
Історія, як внутрішнє ядро постійного збагачення давала Вячеславові
Чорноволу вказівки на майбутнє, попереджала про можливість повторення
українського контексту зрадництва і хворобливої жаги влади. Ярослав
Кендзьор пригадує: «У день 60-ліття Вячеслава Чорновола (24 грудня 1997 р.)
завершується вечір у театрі ім. Івана Франка. Хтось з акторів вручає булаву
Вячеславові. Його урочисто підхоплюють на руки, піднімають, а він, стискаючи
з одного боку мікрофон, а з іншого булаву, виголошує геніальний монолог,
який варто викарбувати в кулуарах Верховної Ради. «Ось я тримаю в руках цю
булаву, – пояснює Вячеслав Максимович, – і вважаю, що це зловісний
інструмент української історії. Не сама булава, а те, що робилося за цією
булавою. Українські гетьмани за булаву сходились у герці, нищили себе і
нищили Україну».

Поруч із Шептицьким і Бандерою

У стінах університету Франка, де Вячеслав писав дипломну роботу,
побратим Михайло Косів сказав, що впродовж ХХ ст. українці здійснили п’ять
спроб відновити Українську державу. Але це були окремі епізоди на кшталт
Карпатської України, і саме масштабна спроба з’єднати Україну не лише
територіально, а насамперед ідейно, належить Вячеславові Чорноволу.
Підкреслено, що впродовж ХХ ст. хід української історії змінили три
постаті: митрополит Андрей Шептицький, Степан Бандера і Вячеслав
Чорновіл, який після збройної боротьби УПА, ОУН будував державність
парламентським шляхом.
Михайло Косів пригадує, як 8 січня 1960 року о 8-й вечора у гуртожиток
на вулиці Жовтневій (тепер Дорошенка) фронтовик-комендант гуртожитку
привів студента Київського університету, який пізніше гуртуватиме навколо
себе галицьку молодь. Навіть у Львові у той час більшість покірно мовчала
попри те, що галичани мали би бути натхненними духом повстання. У 1960
році Захід переживає останній бій УПА на Тернопільщині, а в 1958 році стався
бій біля Солонки (де народився Ярослав Кендзьор). Але попри це ніхто не
наважувався ставати на прю із системою, крім Вячеслава Чорновола.

Еталонна журналістика

Пан Михайло Косів у контексті відзначення народин Чорновола звернув
увагу на глобальну проблему світу – зараження інформаційного простору. 16
грудня 2017 року духовний лідер християн папа Франциск мав зустріч із
журналістами. Він висловив занепокоєння через ураження ЗМІ фейковою
інформацією і суцільним негативізмом. «Немає потреби впадати у
«комунікаційні гріхи»: дезінформацію, одностороннє висвітлення події, що
містить ознаки сенсаційности, чи наклеп, витягування старих, давно минулих
речей. Це дуже тяжкі гріхи, які завдають шкоди серцю журналіста й іншим
людям», – сказав папа Франциск. Папа зазначив, що вільний і відповідальний
голос є фундаментальним для поступу суспільства.
Саме вільним голосом, про який говорить папа, «звучала» журналістська
діяльність Вячеслава Максимовича. «Невгамовний», як його пізніше назвали
КҐБісти, взявся за позацензурний суспільно-політичний журнал «Український
вісник». Задум народився у Вінницькій колонії, а потім у Львові Чорновіл
зібрав побратимів і сказав, що має намір створити періодичний друкований
орган, який би організовував та об’єднував, прорвав би «Залізну завісу».
«Український вісник» згодом розповідав світові правду через радіо
«Свобода», «Голос Америки», «Голос Ватикану», «Німецьку хвилю».
Українські дисиденти передавали плівку із записами у Балтимор Осипу
Зінкевичу, який розшифровував їх і видавав у «Смолоскипі». Інформацію для
переговорів з Москвою брали президенти США, Європи. Осип Зінкевич писав,
що українська патріотична діяспора у США, Канаді була інфікована
радянською брехнею.

Про значення «Українського вісника» на конференції, присвяченій 80-
літтю Чорновола, доповідав дослідник історії Інституту українознавства ім. І.
Крип’якевича Юрій Зайцев. Розуміння значення полягає в усвідомленні
злагоджености роботи дисидентів, майстерности, винахідливости, вмінні хитро
обійти переслідування, майже детективно доправити матеріял до місця
призначення. Пригоди двох примірників «Українського вісника»
розпочиналися на Закарпатті, які переводили «Вісники» у мікроплівки та
переправляли за кордон Атена Пашко та Ярослав Кендзьор. Активну участь
брали Людмила Шереметьєва та Ярослав Дашкевич.
Історик Юрій Зайцев розповідає, що перші три випуски «Вісника»
Людмила Шереметьєва друкувала у помешканні Ярослава Кендзьора, а
четвертий у помешканні Стасівих на Левандівці. П’ятий випуск друкував сам
Чорновіл у тому ж помешканні Стасівих, поки четвертий зберігався у тітки
Олени Антонів.
Велику роль відіграла студентка Київського університету Ганна Коцур. З
розповіді Юрія Зайцева цікаво те, як пані Ганна переправляла мікроплівки
потягом за кордон, кладучи їх у подушки. Мандри «української правди» у
подушці пролягали через Пряшів, далі до Праги, потім Відень, Париж, ну а
кінцевим пунктом був «Смолоскип». Ганна Коцур передавала за кордон не
лише вісники, але й твори для самвидаву, зокрема Ігоря Калинця, Івана
Світличного.
Четвертий випуск «Українського вісника» супроводжувався пильним
наглядом КҐБістів, Ганну Коцур могли викрити, за нею стежили. Але пані
Ганна вирішила попередити про небезпеку головного редактора – Вячеслава
Чорновола, пославши у Львів Віталія Конопельця, який згодом став її
чоловіком. Про ризиковану справу попередили Павла Мурашка, П. Гродського.
Проте вчителю П. Гродському таки вдалося доправити «Вісник» у Відень.
«Вісники» розповсюджувалися не лише світом, але й небезпечною
Україною. В Одесі за це відповідала Ніна Строката, в Києві – Микола
Плахотнюк. Деякі матеріяли для «Вісника» готували Іван Світличний та
Валентин Мороз. Юрій Шухевич друкував відомости про політв’язнів.
«Вісник» поміщав лише статті, які були у самвидаві, тобто не приймав
статей, які ще не пройшли «апробацію» самвидавом.

Водити за носа КҐБ

У музеї «Тюрма на Лонцького» та в університеті ім. Івана Франка
побратими Чорновола – Ярослав Кендзьор, Степан Давимука, Михайло Косів –
розповідали про майстерність Вячеслава Чорновола обходити звинувачення,
доводити свою точку зору. Чорновіл на слідстві підтверджував, що
співпрацював з «Вісником», але заперечував, що був головним редактором.
Слідчими органами всіляко здійснювалися маніпуляції для вибивання зізнань,
наприклад, на 12 діб затримали Атену Пашко та сестру Валентину Чорновіл.
На час арешту і слідства у КҐБ не було жодних доказів, що Чорновіл
причетний до виходу «Українського вісника». Вміння Вячеслава Максимовича
передбачити було феноменальним. Ярослав Кендзьор пригадує, як Чорновіл готувався до того, що його арештують і сказав, що терміново треба видати
останній випуск «Вісника», щоб «збаламутити славне КҐБ».
Михайло Косів додає свої уривки тих подій, пригадуючи, як Атена Пашко
приносила йому матеріяли, надруковані на цигарковому папері, загорнуті
трубочкою у кишенях пальта. Бо при раптовій зустрічі із КҐБістом була б
можливість швидко витрусити докази із кишень і позбутися без шкоди для
себе.
Пан Михайло зізнається, що тоді мало хто погоджувався ввійти в команду
Чорновола. Він теж спочатку не надто горів бажанням, бо вдома молода
дружина, діти, а в тюрму ж не хотілося. Косів тоді сказав собі: «Я мушу це
зробити!». Проте одразу виринало, де здійснювати підпільну роботу. Михайло
Косів тоді домовився з професором Станіславом Людкевичем, адже це було
гарантією, що до композитора зі світовим ім’ям не завітають з обшуком.
Михайло Косів пригадує: «Я клацав у нього на машинці той «Вісник», а він
мені каже: «Пане Михайле, та що Ви оте носитеся із цим папір’ям. Та на них
прецінь треба кріса (зброї)!»
Окрім квартири професора була ще одна львівська локація – квартира
народної артистки України Софії Федорцевої.
Отож, такими детективними вправними маневрами 6-й випуск «Вісника»
був готовий. Після його виходу слідчі органи були вбиті наповал. Уявіть тільки:
редактора «Вісника» тримають у в’язниці, а «Вісник» виходить, та ще й із
оглядом останніх подій, а на першій сторінці написано про арешт самого
Чорновола. КҐБісти озвіріли, подумали, що взяли не всіх.
Далі Михайло Косів кумедно розповідає, як ці ж озвірілі КҐБісти завітали
з обшуком до нього: «Приходять, а в мене на столі класика – Леонід Брежнєв
«Малая земля» і конспект інших радянських діячів. Я кажу їм: «От, бачите –
готуюся до семінару!» Вони аж позеленіли від люті, після того ще довго
лаялися, та зрозумівши що піймали облизня, пішли. Так я й пошив їх у дурні».

Лижні палиці і шкарпетки

Ще цікавою була історія, як матеріяли 6-го випуску «Вісника» «каталися»
в лижних палицях. Михайло Косів розповідає: «Була зима, кінець лютого. З
Львівського інституту фізкультури їхали на змагання хлопці. Ректор тоді
спитав: «Чи нема чого передати?» Ми зі Славком дали спортсменам
мікроплівки, і вони їх вмонтували у порожнини лижних бамбукових палиць. У
потязі палиці здали в багаж, і поки лижників ретельно обшукували, палиці із
«вибуховим» матеріялом мандрували на Захід».
Історик Юрій Зайцев розповідає, що у справі з «Українськими вісниками»
важливо було вчасно зупинитися, не перейти рубікон, побачити кінцеву лінію.
Це міг побачити лише Вячеслав Максимович, який тонко відчував, де йти далі,
а де взяти паузу, щоб не наражатися на небезпеку. Щоб урятувати Косева,
Кендзьора, Атену, Валентину та тих, які працювали над підпільною роботою,
Чорновіл попередив: «Зупиніться з видруком подальшого випуску!»
Після виходу 6-го випуску «Вісника» Атена Пашко прийшла у тюрму до
чоловіка з речами. Чорновіл написав їй записку, яка й досі зберігається у
Косева, з фразою: «А теплих шкарпеток більше не передавайте, вистачить тих, що є!» Ця фраза була зашифрованим повідомленням, яка означала, що треба
зупинитися на тому що є, не випускати поки наступного журналу.

Із політичних штрихів

Доповіді університетської конференції порушили питання політичні,
економічні. Про це говорили завідувач кафедри новітньої історії України імені
Михайла Грушевського Олексій Сухий, народний депутат України ІV
скликання Степан Давимука, декан історичного факультету професор Роман
Шуст. Ішлося про розкол Руху і боротьбу за владу, наслідком якої стала
дезорієнтація суспільства, про рішення Драча та Гориня підтримати Левка
Лук’яненка, про безпрецедентний випадок висунення 109 претендентів на
президентські вибори 1991 року, який історики називають «малоросійською
комедією».
Вкотре порушили питання конструктивної опозиції та створення
національно-культурних автономій. Згадували про те, що Чорновола вважають
батьком федералізму, але особливої національно-культурної моделі. Йшло
також про «Галицьку асамблею».
Дослідники наголосили, що Чорновіл – єдиний політик, який висунув
інтегровану концепцію саме національно-культурного поділу України. Його
ідея федералізму пройшла еволюцію від гасла широкої федералізації до
концепції місцевого самоврядування. Тобто еволюція – це принцип обдуманої і
виваженої діяльности, адже, як казав Вінстон Чьорчиль, поганий той політик,
який не змінює своїх поглядів.
Останнім штрихом доповідей стало питання ставлення Вячеслава
Максимовича до комуністичної партії, на якому інколи спекулюють. Були
наведені слова Вячеслава Максимовича: «Переслідувати комуністів ми ніколи
не будемо, а от злочинців законним шляхом видамо на суд».
Зрештою було підкреслено, що Вячеслав Максимович був першим, хто
здійснював спробу зміни політичної еліти.
Андріана Біла,
Львів 

На світлині (зліва направо): Лідія Бойчишин, Степан Давимука, Ярослав
Кендзьор, Михайло Косів під час урочистого погашення маркованого конверту,
присвяченого 80-річчю Вячеслава Чорновола, у Львівському національному
університеті імені Івана Франка 26 грудня 2017 року. Світлини Авторки.
Андріана Біла

Отправить ответ

avatar
  Subscribe  
Notify of