КУНДЕЛЬ-СТЕПОВИК

З історії українського собаківництва

Шерсть в українських вівчарок довга, груба, кошлата й легко збивається в повсть. Ця повсть забезпечує собаці надійний захист від степових буранів, негоди, від вовчих зубів і від ударів нагайкою. Довгий «чубчик», «вуса» й «борода» закривають голову, захищають очі від пилу й комах. Колір білий, сірий або світлопалевий.

Наприкінці вересня з’явилась інформація, що у Львові збудують розплідник для службових собак Нацполіції, утримувати в якому зможуть до 50 чотирилапих копів.

На тлі такої новини згадаймо історію вітчизняного собаківництва, а саме: коли народилась і чому майже зникла порода української вівчарки, відомої в українських степах з пізнього середньовіччя.

Наведена назва – новітня. Москалі наприкінці ХІХ століття придумали термін «Южнорусская овчарка».

У «Словарі української мови» Бориса Грінченка (1909) пса пойменовано кунделем-степовиком. Окрім згаданих, відомо ще такі назви: українська вівчарка-вовкодав, український вовкодав, таврійська або кримська вівчарка.

Останнє ім’я пов’язане з походженням породи: цих собак розводили у степах та Криму. Їхнім пращуром уважається половецький собака (т. зв. кримськотатарська вівчарка) – чабанський барак («кудлатий собака»). Багатії, коли вихвалялися отарами, казали, що мають тисячі таких собак.

Українські вівчарки працювали у степах, оберігаючи великі отари. Призначення й сформувало породу – для захисту від вовків і злодіїв потрібні були великі, сильні та злі собаки (для однієї отари достатньо 3-4 пси).

З часом через освоєння степів та зменшення кількости хижаків поголів’я вівчарок скоротилося, проте цінність породи втрачена не була.

Фрідріх Фальц-Фейн, засновник «Асканії-Нової», для охорони черід тримав на території маєтку до двох тисяч добірних українських вівчарок. Саме тут наприкінці XIX століття був сформований цей породний тип.

Українські пси зарекомендували себе в Европі, зокрема у Франції українські вівчарки занесені до списку поліцейських собак.

Нині ж маємо низьке розповсюдження і маловідомість породи через трагічність її долі. На початку XX століття з окупацією України совітами на замовлення Ґосторґу СССР було знищено близько 4-х тисяч собак на шкури. Пощастило, що частину собак врятували ентузіясти, які в 30-х роках привезли тварин на виставку до Києва, а в 1933 році створили в Джанкої племінний завод для їхнього розведення.

Проте Друга світова війна знову поставила породу на межу виживання: собак нищили й нацисти, й загони НКВД, які виселяли татар з півострову.

Сьогодні познайомитися з історичними псами можна в Миколаєві, де діє Національний центр з методичної та селекційної роботи, у розплідниках Одеської, Херсонської областей.

Кінологи зазначають, що це пес одного господаря, злісний і недовірливий до сторонніх. Крім того, українська вівчарка – кмітливий, самодостатній, упевнений у собі собака, схильний до прийняття самостійних рішень.

Марія Доценко.

 

Одна з найнебезпечніших, а також одна з найшвидших сторожових порід.

 

Доценко Марія

Отправить ответ

avatar
  Subscribe  
Notify of