КОЛИ ТЕЛЕЖУРНАЛІСТ СПІЗНИВСЯ ВЧАСНО…

Історія з капцями Вячеслава Чорновола трапилась у Верховній Раді 9 березня 1999 року, за два тижні до вбивства.

Вячеслав Чорновіл ходив на роботі, лиш у кабінеті голови фракції Народного Руху, в хатніх капцях, бо ноги набрякли через медичні препарати й постійні процедури. Після демаршу костенківців до голови фракції Руху приїжджали лікарі щодня ставити крапельницю через інфаркт, який спіткав уже утретє. Цього разу Вячеслав Чорновіл уперто перебував недугу на ногах, щоби не дати призвід зловтішатися підписантам «анатеми».

Дев’ятого березня Вячеслав Чорновіл разом з Атеною Пашко, головою Союзу українок, поїхали до Національної опери на державні урочистості на честь Тараса Шевченка.

Скориставшись відсутністю господаря, кабінет голови фракції Руху Вячеслава Чорновола на Садовій, 3 зламали костенківці. Перевернули все догори дригом. Один з нападників розказував, що особливою затятістю виріжнявся майбутній міністер юстиції Роман Зварич. Увесь час він осатаніло норовив одкрити сейф (навіщо, то окрема історія), а коли приїхало телебачення розпашілий «американський професор» умостився у крісло Вячеслава Чорновола й ламаною українською набелькотів беззмістовне інтерв’ю.

…Журналіст Юрко Горбань примчав з телекамерою на місце злочину, коли зламувачі повикидали речі, щоб очистити кабінет для їхнього голови фракції Костенка.
Юрко написав спогад, який вартий передруку напередодні дня пам’яти Вячеслава Чорновола – 25 березня.

КАПЦІ АНТИКОМУНІЗМУ
Юрій ГОРБАНЬ, для УП
25 березня 2009 року

Як може вплинути на свідомість людини, на його політичну орієнтацію, такий, здавалося б, далекий від політики предмет – домашні капці? Ніяк, але такий випадок трапився.
Моя родина проживала на Чернігівщині, в Прилуцькому районі. У краю чорноземів, козацької слави (відомий Прилуцький козацький полк), працелюбних людей. Але за понад трьохсот років панування Російської імперії та 70-тилітнього комуністичного гніту, з тамтешніх людей якщо й не вибили українську душу, то жорстоко познущались.

Пам’ятаю, в дитинстві грались у піжмурки на руїнах церкви, й гадки ми тоді не мали про Бога, Віру, Хрещення. Батьки, які були хрещеними, насправді нас трьох дітей не хрестили. Батько – комуніст-ветлікар, мати – вчителька. І я тепер їх розумію, адже за такий “вчинок” як хрещення дітей вони могли б серйозно постраждати.

Але прийшов 1986 рік, потім 1989 і, нарешті, 1991. Як студент Київського державного університету опинився у вирі перебудовних, а потім і національно-визвольних змагань .

Перші публічні виступи УГС, заходи на роковини Тараса Шевченка, перші мітинги на підтримку перебудови та Народного руху України не обходилися без участі студентів.

Пам’ятаю як кипіла наша кров і які емоції нас переповнювали, коли ми чули полум’яні виступи дисидентів про Україну, про її волю. Я бачив, як на очах змінювали свої погляди ті, хто вважав українську мову селянською, а все українське – якимось хуторянським і “задрипаним”.

Ми всі з нетерпінням чекали на виступ Вячеслава Чорновола. Його запал, його енергетика, його сміливість і радикалізм збуджували, додавали віри, що Україна таки стане незалежною. І з такими революційними настроями я приїздив додому, до батьків.

Пригадую, як ми сперечалися з батьком. Комуністу, ветерану Вітчизняної війни було важко сприймати мої розповіді про мітинги в Києві, правду про УПА і національно-визвольний рух. Він як нащадок козаків – питомий українець дуже близько сприймав ідею незалежної Україну, вболівав за це, але чомусь у Чорноволі вбачав вискочку, екстреміста, демагога.

Йшли роки. Україна стала незалежною. Вячеслав Чорновіл став народним депутатом України, очолив НРУ, балотувався на пост президента країни. Але батько й досі його не сприймав, хоча Чорновіл і тоді був моїм політичним кумиром.

Але перелом усе-таки настав. У середині 90- тих я почав працювати на телебаченні. І в силу своїх професійних обов’язків часто висвітлював події за участю Чорновола або ж брав у нього інтерв’ю. Як ми любили робити матеріали з Чорноволом! По-перше, він сам журналіст і тому чудово розумів наші потреби та технологію.

– Треба швидко? Добре, зустрінемось на розі вулиць Інститутської і Шовковичної, тільки у мене буде всього 5 хвилин, бо у мене все далі розплановано…

А бувало й таке: знаєш, що йому ніколи, у нього захід чи зустріч, наздоганяєш або вигукуєш йому вслід:

– Вячеславе Максимовичу, дві хвилини для коментара!

Ніколи не відмовить: пішки, на ходу, в машині, в дорозі чи на вулиці. Його коментарі, як завжди, влучні, емоційні, відверті. Такі герої, як кажуть, прикрашають сюжети.

Щодо капців. Була історія з розколом Руху. Болісна, неприємна історія для всіх патріотів, коли вчорашні друзі і побратими по партії за спиною лідера вирішили проголосити свій Рух. Чорновіл не здавався, і тоді однопартійці вирішили силою захопити владу в партії.

Почали з кабінету Вячеслава Чорновола у Верховній Раді…

Пам’ятаю, мені зранку зателефонували, що з кабінету Чорновола викидають речі і взагалі там усе догори дном. Негайно сформували знімальну групу й виїхали в парламент.

Поки добирались, усе закінчилось. Ми побачили лише купу майна в коридорах, розкидані папери, перекинуті меблі, але мені впали в око звичайні домашні капці. Лежали самотньо в кутку. І поміж цим усім безладом ходить Вячеслав Максимович. Його розповідь на камеру стала і ніби сповіддю, і образою, і нерозумінням.

Як могло так статися, що ті, хто вчора були побратимами, з ким ділив радість перемог і переживав невдачі, могли так зрадити!

А ще запам’яталось, як його очі щось шукали. Ні, не партійні документи чи печатку. Щось інше. Я перепитав:

– А що ви шукаєте?

Він говорить:

– Капці. У мене болять ноги, і тому в кабінеті мені зручно працювати в них.

Важко описати ту картинку словами. Знайдені капці і сльози, що навернулися на очі незламного Чорновола. Це справжній успіх телевізійника. Адже замість типової картинки нападу, яку відзняло ще кілька камер, у мене був такий емоційний ексклюзив.

Сюжет показали, і батько його побачив. І от приїжджаю я додому, а батько мені й каже:

– Побачив твій матеріал і почав поважати Чорновола. Все зрозуміло: політика – політикою, але коли роблять таке, викидають капці, то це вже переходить усілякі межі.

Тоді він також побачив іншого Чорновола. Кинутого, ображеного і такого людяного.

Дмитро ПОНАМАРЧУК

Дмитро Понамарчук

Отправить ответ

avatar
  Subscribe  
Notify of